НАРАТИВНІ СТРАТЕГІЇ ТА ЛІТЕРАТУРНІ ЗАСОБИ, ЩО ВИРАЖАЮТЬ ТРАВМУ В РОМАНІ ТОНІ МОРРІСОН «КОХАНА»

Abstract

Анотація У цій статті розглядається репрезентація травми в романі Тоні Моррісон «Кохана» (1987) та досліджується, як наративна структура та стилістичні прийоми слугують структурними еквівалентами травматичного досвіду в художній літературі. Хоча попередні наукові дослідження широко розглядали травму як тематичний елемент роману, аналіз того, як конкретні літературні прийоми формально відтворюють травму та впливають на сприйняття читача, залишається недостатньо розробленим. Заповнюючи цю прогалину, дослідження поєднує досягнення теорії травми, зокрема роботи Кеті Карут та Джудіт Герман, з наратологічним та стилістичним аналізом. Методологічно робота спирається на постколоніальний підхід, уважне читання, поетичний та інтерпретаційний текстовий аналіз, що включає концепції фрагментації, темпоральності та наративного голосу. Досліджено ключові літературні прийоми: нелінійний розвиток сюжету, аналепсис, потік свідомості, внутрішній монолог та елементи магічного реалізму, а також теоретичні основи індивідуальної, колективної та міжпоколінної травми, включаючи концепцію постпам'яті Маріанни Гірш. Результати дослідження демонструють, що наративні стратегії Т. Моррісон не лише зображують травму, але й активно відтворюють її когнітивні та афективні структури. Фрагментована хронологія роману відображає нав’язливий та повторюваний характер травматичної пам’яті, тоді як зміни в оповідному тоні та формі відображають різноманітні психологічні реакції – репресію, дисоціацію та емоційну дезінтеграцію. Постколоніальний аналіз показує, що «Кохана» розширює межі травми за межі індивідуального досвіду, вписуючи її в історичну та культурну спадщину рабства та його передачу через покоління. Показано, що роман Т. Моррісон чинить опір лінійним моделям одужання та кидає виклик традиційній наративній когерентності, натомість пропонуючи комплексне представлення травми як довгострокового, багатовимірного явища. Дослідження робить внесок у травматологічні та літературні дослідження, підкреслюючи нерозривний зв’язок форми, пам’яті та історичного досвіду в артикуляції травми